Будівлю в Березовій Рудці, де гостював Тарас Шевченко, врятує статус музею-заповідника
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Дорогою до Березової Рудки можна зустріти село з кумедною назвою Крячківка, де живе й стоголосо співає відомий на весь світ фольклорний ансамбль «Древо».
Тут також діє кобзарський цех Юрія Фединського, родина якого вийшла з України, а сам він, уродженець Сполучених Штатів Америки, після розпаду СРСР переїхав жити у затишну пирятинську Крячківку.
А за цим селом — і Березова Рудка, знаменна пам’яттю про гетьмана Івана Скоропадського й родину Закревських, осяяна коханням великого Тараса Шевченка, поезією поета-пісняра Дмитра Луценка, автора прекрасних творів «Як тебе не любити, Києве мій», «Осіннє золото», «Мамина вишня»…
Та що там говорити: село з 300-річною історією — ніби захоплююча книга, яку читати — не перечитати.
На території Березоворудського сільськогосподарського технікуму, що от уже понад 86 років «квартирує» в колишньому маєтку Закревських, зберігається особлива аура спокою і благодаті. Вона ніби не хоче відпускати, розкриваючи перед гостями секрети багаторічної давнини і… благаючи про допомогу. Адже деякі споруди в розкішному колись маєтку руйнуються й занепадають.
Будівлі давно потребують капітального ремонту, для якого, як завжди, не вистачає грошей. На основі цієї садиби можна створити унікальний музейний комплекс, який притягуватиме туристів з усього світу.
Люди й так цікавляться селом та його історією, та тільки соромно буває показувати, до якого стану доведено перлину архітектурного мистецтва.
Про те, щоб у Березовій Рудці створити державний музейний комплекс, заговорили за президентства Віктора Ющенка – великого шанувальника української історії та етносу. Небайдужі люди покладали на його підтримку великі надії.
Багато статей про історичну унікальність Березової Рудки написала директор Березоворудського народного історико-краєзнавчого музею Валентина Гончар. 2009 року до Президента, міністра культури та чиновників інших рівнів звернувся редактор журналів «Музеї України» та «Нова Січ» Віктор Тригуб.
При редакції часопису, під керівництвом редактора, запрацював комітет «За створення Березоворудського музею-заповідника». Віктор Тригуб без краплини сумніву вірив у перемогу задуму, про що писав у журналі: «Справа абсолютно виграшна. Якщо переможемо, вже наступного року отримаємо прекрасний музейно-парковий комплекс, куди масово поїдуть українці та іноземці. Не почує нас влада — не біда. Почитають мандрівники, краєзнавці, туристичні агенції.
До Березової Рудки почнеться неконтрольоване паломництво. Адже подивитися там дійсно є на що. Хоч і трохи пізніше, змусимо владу створити державний музей-заповідник. Перемога – гарантована. Є лише фактор часу.
Але наступного року отримали тільки чергові президентські вибори та нового президента — Віктора Януковича… з усіма наслідками.
І тільки після того, як у державі відбулася Революція гідності й розпочалися певні зміни, громада Березової Рудки знову порушила питання про надання селу статусу музею-заповідника.
Натхненниками цієї потрібної справи стали жителі села, письменники й журналісти Тарас та Олена Завітайли, які пропагують розвиток зеленого туризму.
— Березова Рудка небезпідставно заслуговує отримати спеціальний статус і має шанс стати такою ж перлиною, як, наприклад, Умань, — переконана Олена. — У селі зберігся унікальний палацово-парковий комплекс знаменитого древнього козацько-старшинського роду панів Закревських, уже є діючий народний історико-краєзнавчий музей. Цей об’єкт, без перебільшення, всеукраїнського та міжнародного значення. Щороку Березоворудський музей відвідують понад 5 тисяч осіб, серед яких — зарубіжні делегації, туристи зі США, Франції, Німеччини, Польщі та інших країн світу. Фонди музею налічують близько п’яти тисяч експонатів.
Оце так «біографія»…
Ми вирішили дуже стисло розповісти про ті «плюси», які можна додати на користь унікальності Березової Рудки.
1717 року, за п’ять років до власної кончини, село заснував гетьман Війська Запорозького, наступник Івана Мазепи, Іван Скоропадський.
У 1752 році представники давнього козацько-старшинського роду Закревських викупили Березову Рудку в нащадків гетьмана Скоропадського й облаштували там родовий маєток. За 165 років тут змінилося п’ять поколінь. Чоловіки несли державну службу в Петербурзі чи деінде, а в родове гніздечко поверталися після виходу на відпочинок.
У селі, в гостях у Закревських, п’ять разів (у 1843 — 1846 роках) побував український поет, письменник і громадський діяч Тарас Шевченко.
«У нас чомусь поставили пам’ятник уже немолодому Тарасу, — розповідала директор народного історико-краєзнавчого музею Валентина Гончар. — А він же приїздив до нас 29-річним юнаком, якого вже добре знали, бо в 1840-му вийшов його «Кобзар». Цей візит був у липні 1843 року, коли Тарас гостював у Мар’янівці, розташованій за 35 км, у свого товариша — поета Євгена Гребінки».
А причиною візиту стало кохання з першого погляду до дружини господаря маєтку Ганни Закревської, з якою Шевченко за три дні до того познайомився на балу в Мосівці. Пізніше Тарас Григорович намалює портрети Платона Закревського та його дружини Ганни. Цей жіночий портрет визнано кращим серед усіх портретів, які написав Шевченко. У Ганниних очах багато хто помічає пристрасть.
Про піраміду-усипальницю Закревських узагалі можна писати глибоке дослідження. Ця споруда — одна із трьох пірамід у Європі: друга розташована в селі Комендантівка Кобеляцького району, а третя — в італійському Римі. В усипальниці Закревських, якій виповнилося трохи більше ста років (а вона має гірший вигляд, ніж єгипетські), цікава і сумна історія. Її побудував поблизу Свято-Троїцької церкви великий шанувальник єгипетської історії та культури Гнат Закревський. В усипальниці упокоїлися останки представників роду, які померли раніше. Тут же 1906 року знайшов свій вічний спокій і сам Гнат Платонович. А в
1917 році перевернувся світ. Селяни, піддавшись масовому революційному психозу, пограбували маєток, та все ж не чіпали усипальниці. А от червоноармійці під час прод-розверстки вирішили перевірити поховання, чи не заховані там скарби несмітні.
Скарбів, напевно, не знайшли, а останки… викинули у рів біля розташованого поруч кладовища.
Вночі знайшлися люди, які крадькома зібрали кістки й перепоховали їх у могилі з іншого боку кладовища. З покоління в покоління передавали інформацію про місце поховання, доглядали за могилою. І тільки в 1990-х роках її належно впорядкували й позначили табличкою з іменами упокоєних.
Це зробили нащадки роду Закревських, які через багато років вимушеної еміграції побували в Березовій Рудці.
У 1928 році у приміщенні Свято-Троїцької церкви, знявши з неї куполи, облаштували сільський клуб. Через 40 років дерев’яна споруда несподівано згоріла. Сільське керівництво не придумало нічого кращого, як побудувати на цьому ж місці новий Будинок культури. Усе б нічого — та за десяток метрів від нього починається кладовище. Більше того — безбожники вирішили облаштувати між Будинком культури й кладовищем ще й танцювальний майданчик. На заваді стала піраміда. Одного разу вночі до гордої споруди приїхали бульдозери, щоб не залишити від неї й каменюки. Гупало так, що здригалися хати, розташовані за кількасот метрів. Але піраміда, збудована на совість за старовинними рецептами з яєчними білками, вистояла. Та чи витримає вона випробування байдужістю? Адже всі ці майже 100 років, що минули після Жовтневого перевороту, її використовували як звичайну господарську або технічну споруду, а не доглядали як за пам’яткою архітектури.
А Будинок культури все одно занепав. Стоїть нині, світить розбитими віконницями. Письменники Тарас та Олена Завітайли переконані, що ту споруду потрібно розібрати, щоб не ганьбила села, а усипальницю, навпаки, відреставрувати максимально якісно. Можливо, навіть з поверненням єгипетських
скульптур та малюнків. Це була б справжня гордість не тільки Березової Рудки, а й Полтавщини.
Дотиснемо чиновників ?
А ще Березова Рудка та її далекі околиці славляться унікальною природою.
— Природні угіддя села неймовірно багаті на червонокнижних представників флори та фауни, — розповідає Олена. — Нерідко в Березовій Рудці можна зустріти дослідника, який займається вивченням життя рідкісних птахів. Однак природа також потерпає від байдужого людського ставлення. Ліси вирубують, степові угіддя розорюють, чудові сільські ставки, розташовані каскадами, пересохли.
— Якщо в ситуацію негайно не втрутиться держава, то ми втратимо й те, що залишилось, — переконаний Тарас. — Я вперше приїхав до цього села у 1987 році. Пам’ятаю, як на річці Перевод квітло латаття, в лісі від пролісків синіло в очах, ставки були повноводними та багатими на рибу. Старий маєток на території школи мав пристойний вигляд. Але зараз я чудово розумію, що підвалини руйнації закладалися саме в ті часи. Через неправильний догляд за ставками від них нині лишилася тільки калюжа посеред села. Латаття на річці, яка швидко замулилась через осушувальні роботи, назавжди зникло з поверхні Переводу. Старий маєток коло школи поволі розсипався, бо й досі не знають, кому він належить. Зараз це аварійна споруда на території школи. Але маєток той ще можна врятувати! Чи в кожному селі є два історичних панських палаци та піраміда? Навряд чи.
От через це ініціатори надання Березовій Рудці статусу музею-заповідника та вся громада села намагаються привернути увагу якнайширшої громадськості. Після першого розголосу в засобах масової інформації на адресу подружжя Завітайлів надійшло вже кілька листів. Люди починають діяти активніше, виявляють живий інтерес
до своєї історії, яку важливо зберегти для майбутніх поколінь. Одними з перших відгукнулися голова
ГО «Туристичне село» Олена Щербань, кандидат історичних наук, докторант ПНПУ імені В. Г. Короленка Тамара Жалій, з новим піднесенням оптимізму — редактор журналу «Музеї України» Віктор Тригуб та інші небайдужі люди. Свою підтримку можна висловити листом на адресу: с. Березова Рудка, Пирятинський район, 37040. Сільська рада, депутату Тарасові Завітайлу.
Чомусь віриться, що цього разу Березова Рудка переможе і нарешті отримає довгожданий статус музею-заповідника.
Людмила Передерій, Вечiрна Полтава
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
